Щоб рятувати людей, завозити гуманітарку, допомагати військовим, рішення на митниці треба було ухвалювати миттєво – Данііл Меньшиков

Нескінченні черги біженців, які тікають від війни: жінки, які встигли схопити найнеобхідніші речі, діти, які притискають до себе домашніх улюбленців, яких не змогли покинути, пенсіонери, яких підлий російський агресор жене на чужину. Сльози, біль, розпач.

Це буденна картина для багатьох пунктів пропуску на українському кордоні у перші години, дні, тижні, місяці війни.

Найбільше людей від російських куль, снарядів, ракет та бомб тікало через україно-польський кордон. Організувати людям швидкий перетин кордону, обігрів, першу медичну допомогу, допомогти з водою, харчуванням, одягом та предметами першої необхідності, забезпечити пропуск гуманітарної допомоги без зайвої бюрократії. Усі ці питання з перших годин повномасштабної російської агресії постали перед Львівською митницею.

Неймовірних випадків тоді на митниці було вдосталь: чоловіки перевдягалися в жінок, щоб перетнути кордон, а абсолютно незнайомі люди підтримували один одного, діти везли на руках своїх домашніх улюбленців і навіть золотих рибок, а тодішньому очільнику Львівської митниці взагалі запропонували скористатися ситуацією і сприяти продажу дітей за кордон. Ми поговорили з Даніілом Меньшиковим – тодішнім очільником Львівської митниці і він з перших уст розповів УНН про найважчі дні україно-польського кордону за всю історію України.

– Як для вас почалася війна?

Близько п’ятої години ранку подзвонив хтось з керівництва і сказав, що почалася війна. Уже за годину я та мої заступники були на роботі. У перший момент було нерозуміння того, яких інструкцій очікувати, чи варто комусь дзвонити. Але ми не були розгубленими, адже рішення треба було ухвалювати швидко. Ми просто почали виконувати свою роботу.

Я чудово розумів, що піде великий потік, які будуть рятуватися від війни, що ми зіткнемося з великою кількістю нетипових і нестандартних ситуацій, що доведеться одноосібно ухвалювати рішення, які в мирний час потребували б узгодження. Але я був готовий брати на себе цю відповідальність.

У перший же день я створив при Львівській митниці гуманітарний штаб, до робити якого залучив багатьох людей, які вміють оперативно та дієво вирішувати значну кількість питань. Цей штаб працював у багатьох напрямках і навіть став дорадчим органом Державної митної служби.

Контакти штабу миттєво розлетілися всією Україною. Люди телефонували вже не задля вирішення митних питань – більшість дзвінків стосувалися вирішення гуманітарних питань. Наприклад, у перші тижні з початку вторгнення дзвонили пенсіонери з Києва, яким потрібні були продукти, а самі вони не могли або боялися вийти на вулицю. Були і дзвінки з проханням допомогти в евакуації, наприклад, з Гостомеля. Штаб на все реагував та координував людей з тими, хто міг на місці надати їм необхідну допомогу.

Також штаб займався інформуванням про правила ввезення гуманітарної допомоги, які тоді постійно змінювалися, допомагав зі зразками документів. Окрім того, у штабі напрацьовувалися пропозиції зі змін до митного законодавства, щодо ввезення гуманітарної допомоги. Ми вели постійну роботу з польськими колегами, аби сприяти простішому ввезенню товарів подвійного призначення, необхідних нашим військовим.

– Коли саме 24 лютого на ваших митних постах з’явилися перші українці?

Уже десь за три години на пунктах пропуску почали з’являтися перші люди. І досить швидко це перетворилося на безкінечний людський потік. Наші пункти пропуску виявилися просто не готовими до цього. Розгублені знервовані жінки, діти зі сльозами на очах, дідусі та бабусі на милицях чи в інвалідних візках. Люди могли стояти у черзі на пропуск до десяти днів. Але ж їм треба щось їсти та і пити, сходити в туалет, помитися, десь зігрітися, сховатися від дощу і снігу.

Це було для нас першочерговим викликом, з яким ми впоралися. Штаб спільно з Червоним Хрестом організував намети для перебування людей, харчування. Забезпечили людей засобами гігієни, іншими предметами першої необхідності, а багатьох навіть одягом. Адже люди, тікаючи від російських ракет та снарядів, просто не мали часу складати сумки, і коли вони діставалася до кордону, то їм елементарно не було у що перевдягнутися.

– Раніше про сотні тисяч, мільйони біженців, які тікають від жахіть війни, ми могли дивитися по телевізору або читати у новинних стрічках. Вранці 24 лютого 2022 року це стало нашої реальністю. Ви тоді неодноразово приїжджали на ПП, спілкувалися з цими людьми. Яким був їхній стан? Це була якась тотальна пригніченість та зневіра, чи все ж таки відчувалася в людях віра у нашу армію, нашу перемогу?

За ті перші місяці різні ситуації траплялися на пунктах пропуску. І не надто приємні, коли у людей здавали нерви.

Але в основному абсолютно незнайомі люди завжди старалися допомогти один одному, підтримати теплим словом, завжди шукали привід посміхнутися та  трошки порадіти.

У нас за той час на ПП народилося семеро немовлят. Коли сталися перші пологи, мені зателефонували, доповіли і сказали, що свято було абсолютно для всіх, хто у той момент був на пункті пропуску. Я якось спершу не повірив.

А потім якось приїжджаю на інший пункт пропуску і сам потрапляю на пологи. Народилася дитинка! Усміхнена мама, усміхнений батько, який вже у військовій формі проводжав кохану за кордон. І всі довкола теж усміхнені.

І це якійсь неймовірний прилив позитивної енергії від того, що, попри всі труднощі, народжується нове життя. У такий момент ти розумієш, що ми -  незламна нація.

Ще що мене сильно вразило – це як наші люди рятували своїх домашніх улюбленців. Пригадую: сильний такий колючий вітер, ідуть мама з двома сумками, бабуся з двома сумками, і дівчинка років п’яти йде і притискає до себе банку з водою, у якій плаває одна золотиста рибка. Здавалося би – це всього лише рибка, скільки таких у неї ще буде…але малеча не кидає її і рятує свою золоту рибку, яка виконувала основне бажання – разом з рідними вижити і втекти від війни. Чесно кажучи, я часто згадував цю дівчинку і думав, що рибка виконувала бажання не лише своєї господині, а напевно тисяч наших земляків, які стояли в чергах і рятували себе та рідних від ворожих снарядів.

А скільки за ті місяці через наші пункти пропуску до Євросоюзу потрапило кішок, собак, папужок, морських свинок, хом’ячків та інших тваринок – навіть рахувати немає сенсу.

Коней, пам’ятаю, рятували. Допомагали кінному клубу з Харкова. Там виникла проблема, що не вистачало всіх документів для вивозу. І от стоять у нас ті фургони з кіньми, тварини нервуються, кричать. Але вирішили питання і переправили коней.

Взагалі з переміщенням тварин проблема була в тому, що фітосанітарні документи на них поляки видавали лише у двох пунктах пропуску і тільки з восьмої ранку до восьмої вечора. Тоді український уряд провів переговори з польською стороною, ми були у складі делегації з української сторони. Поляки пішли назустріч, перестали вимагати документи на тварин.

– Люди знервовані, налякані. Митникам у той момент довелося побути і психологами, щоб заспокоїти людей. Як взагалі тоді відбувалося спілкування підлеглих з людьми, що ви казали їм, а вони вам?

І я і мої підлеглі одразу ж перейшли у цілодобовий режим роботи. Було збільшено кількість митників, які працюють на кордоні. І як вже казав, ми допомагали людям усім, чим могли. У тому числі і добрим словом. Казали, що Україна обов’язково переможе, і скоро всі вони повернуться додому.

А люди нам дякували. І це найвища оцінка нашої роботи і наших зусиль у той момент.

– Ви побіжно згадали, що були і неприємні ситуації на пунктах пропуску, що вас найбільше вразило зі знаком мінус?

Мабуть, чоловіки, які намагалися втекти за кордон у жіночому одязі.

Ті, хто пробували виїхати за підробними документами чи якось перетнути кордон поза межами пунктів пропуску – трошки інша справа. Був обмін оперативною інформацією між різними службами, йшло чітке відпрацювання.

А ось ті хитруни… От стоїть такий чоловік у платті чи спідниці, у перуці. Стоїть він, а соромно чомусь мені.  Навіть згадувати таких персонажів неприємно.

– Ухилянти у нас "креативні", з цим не посперечаєшся. Та припущу, що це не найбільше, що вас вразило.

Коли мені запропонували "продавати" дітей, 50 тисяч доларів за дитину.

– Як?!

Таке було. Зв'язався зі мною один із, скажімо так, гуманітарних благодійних фондів. І це був їхній "бізнес", вони вивозили з окупованих територій дітей. Звичайно без батьків, під виглядом усиновлення, ще кудись. Я не знаю, як була ця процедура врегульована. Але для того, щоби митники і прикордонники не ставили зайвих запитань, 50 тисяч доларів за дитину пропонували. Була пропозиція така "комерційна". І це був не поодинокий випадок, там була велика програма вивезення дітей за кордон. Силові структури були в курсі, я їх попередив. Чим історія закінчилася – не знаю.

– Ще одним викликом для митниці стало питання гуманітарної допомоги, адже на той момент її ввезення в Україну потребувало бюрократичної процедури, яка займала певний час. Наскільки швидко вдалося вирішити цю ситуацію?

Уже у перший день під кордоном з польського боку стояли вантажівки з гуманітаркою. Але заїхати вони не могли. Через те, що допомога не обкладається податками та зборами, була своя процедура: треба подавати заявку, потім отримувач має її тут підтвердити, інші документи. Усе це потребує часу. Довга бюрократична процедура.

Я тоді зателефонував голові Державної митної служби і кажу: машини під кордоном, що будемо робити, відкривати? А він мені відповідає: "Роби по совісті і на благо держави, нам треба вистояти та перемогти, а судити чи нагороджувати нас після перемоги будуть за наші дії". Ось цим принципом я і керувався, коли треба було ухвалювати миттєве рішення.

І ми відкрили кордон, і пішла гуманітарка. Після довгих нарад та консультацій з нами урядом було запропоновано впровадити спрощену гуманітарну декларацію, яка заповнюється на кордоні і де вказується лише відправник та одержувач, найменування та вага допомоги. І це було запроваджено на державному рівні.

Безпосередньо гуманітарною допомогою наш штаб не займався. Основна функція людей по цьому напрямку полягала у тому, щоб сконтактувати надавача допомоги та одержувача, проконсультувати з бюрократичних та логістичних питань. І щоб ця допомога потрапила у потрібні руки, а не опинилася десь на полицях магазинів.

Ми запустили для людей гарячу телефонну лінію, налагодили контакт з медіа і постійно повідомляли про зміни, які відбуваються на пунктах пропуску.

– А часто траплялися такі випадки, коли під виглядом гуманітарної допомоги намагалися ввезти комерційну продукцію, фактично контрабанду.

Звичайно. Але завдяки оперативній інформації, злагодженій роботі митників, співпраці з іншими службами таких ділків викривали.

Багато чого намагалися ввезти: екзотичні фрукти, дорогі сири, ковбаси, рибу. Хамон, пам’ятаю, хотіли ввезти під виглядом гуманітарки.

Це товари, які швидко псуються, довго на складі конфіскату їх не потримаєш. Вихід з ситуації знайшли практично одразу. Була база контактів військових частин, дзвонимо і питаємо: є машина хурми, приймете? І фура хурми їде до солдатів.

Оргтехніку неодноразово намагалися завезти під виглядом гуманітарки, дорогі телефони. Усе це конфісковувалося.

Ми, до речі, практично у перші дні війни відкрили склади конфіскованих товарів і все, що можна було, віддавали до війська по процедурі вилучення. Цигарки всі віддали. Були у нас конфісковані годинники, так ми їх теж віддали у військові частини, щоб було чим нагороджувати солдат.

– Було багато інформації, що завозили автомобілі, нібито для військових, а потім ці машини з’являлися у вільному продажу.

Фіксувалися і такі факти. По них теж проводилася оперативна робота, коли завозилася машина, а потім в інтернеті з’являлося оголошення про її продаж. Виявляли таких людей.

Машини ці були середнього цінового сегменту – до 30 тисяч доларів.

Дорогі машини тоді якраз завозили легально, бо було нульове розмитнення. Кому війна, а кому розкіш. Завозили, пам’ятаю: Макларени, Ламборгіні по 350 тисяч доларів. Але якщо людина нічого не порушує і завозить авто легально, то з точки зору закону до неї претензій немає.

– Ситуація із потоком біженців та гуманітарною допомогою стабілізувалася. Але головного болю у вас від того не поменшало, адже чи не кожен день виникали нові ситуації, які потребували швидкого ухвалення рішень.

І це були ситуації не локального, а загальнодержавного значення. Самі знаєте, що через війну суттєво скоротилося вивезення українського зерна через морські порти. Експортери почали використовувати автомобільний транспорт. У нас на кордоні утворилися кілометрові черги зерновозів, які стояли майже по два тижні. Провели переговори з польською стороною, сформували зелені коридори. Зерновози поїхали, черги зникли.

Так само діяли і тоді, коли Україна опинилася на порозі паливної кризи. До Польщі порожній бензовоз пропускали без черги, коли назад він вже їхав повним - його без черги пропускали поляки.

Так, певний час дефіцит палива на наших заправках був, але завдяки саме таким нашим діям вдалося обійтися без тотального дефіциту.

І тоді в умовах війни довелося вирішувати елементарні питання, які роками не вирішувалися у мирний час. Взяти до прикладу пункт попуску "Краківець". Поляки зі свого боку зробили нормальну дорогу. А дорога з нашого боку була зношена, тому Мінінфраструктури її відремонтувало, спільно ми розділили смуги та зони контролю для легкового та вантажного транспорту, запустили новий пасажирський термінал. Як результат – пропускна спроможність зросла більше ніж на 50%. А кількість оформлених зерновозів на виїзд лише за один місяць зросла майже на 90%.

– Наскільки я знаю, ви та ваш штаб організовували і долучалися до різноманітних соціальних проектів.

Пам’ятаю, у Європарламенті мали голосувати якесь важливе для України питання. Ми спільно з брендом "Авіація Галичини" зробили 100 прикольних світшотів. На грудях написано "рускій ваєнний карабль іді нах*й", а на спині "рускій ваєнний карабль ну шо, ти дашол?".

Євродепутати перед тим голосуванням були у Львові, ми їм ці світшоти подарували. Деякі з них навіть голосували в них.

Підбиту російську техніку, яку тоді показували в містах України, до Львова теж ми допомогли привезти. Я особисто домовлявся з мером Садовим та головою ОВА Козицьким, щоб її розмістили на площі Ринок.

До речі, були деякі люди, які неоднозначно сприйняли підбиту російську техніку на площі – казали, що ми привезли у Львів війну. Але я пояснював, що війна не десь там далеко, вона торкнулася кожного з нас, кожного українського міста та села. І Львів так само, адже тут багато переселенців, і били по місту ракетами та "шахедами", і люди гинули.

Ще один надзвичайно потужний та емоційний проект ми організували з фондом "Лазар". Взяли найдраматичніші фото з Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Маріуполя, багатьох інших міст, які були під окупацією чи страждали від російських ракетних ударів та обстрілів, і оформили ці фото у пересувну виставку. Біля фотографій був QR-код для донатів на ЗСУ. Ми розміщали цю виставку на пунктах пропуску і в місцях, де збираються західні дипломати. Щоб у цих людей було постійне нагадування про ті жахіття війни, які принесла на  українську землю росія. Згодом ця виставка побувала в Греції, Італії, Іспанії.

Окремо хочу сказати, що у цей складний час ми не забували про дітей наших колег-митників. Досить швидко домовилися з митними службами Греції, Болгарії, країн Балтії, вони без проблем пішли нам на зустріч, і ми відправляли туди на відпочинок дітей митників з окупованих територій та місць, де велися активні бойові дії.

Організація транспортування хворих та поранених солдат за кордон стала нашою буденною справою. Якщо пацієнт тяжко хворий, або людина їде на термінову операцію, то організовували зі Львова конвої машин з проблисковими маячками, зелений коридор на ПП. Адже не можна було втрачати жодної секунди, щоб врятувати людині життя.

– Виконання ваших безпосередніх обов’язків у подвійному, а може й в потрійному обсязі, реалізація різноманітних соціальних проектів. Як на все це вистачало часу, сил та енергії? Що в той момент викликало сильні переживання, і що надихало продовжувати працювати?

Телефон тоді не замовкав практично ні на секунду: консультації, вказівки, вирішення питань. Спав тоді по дві-три години максимум. Зараз навіть не розумію, звідки бралися ті внутрішні резерви, щоб не звалитися з ніг.

Переживав сильно за своїх батьків, які початок війни зустріли у Харкові і спершу не хотіли евакуюватися. У будь-яку вільну хвилину дзвонив їм, переконував. Через місяць таки переконав і вивіз. Психологічно стало трохи легше.

Що надихало? Беззастережна віра у нашу перемогу. Тоді і у мене, і у багатьох українців було таке внутрішнє бажання, щоб перемогу ми здобули швидше.

Життя розпорядилося по-іншому. Але віра у те, що Україна у цій війні обов’язково переможе росію, нікуди не зникла.