“Я захищаю з боку моря”: розповідь сестри військовополоненого захисника Маріуполя

КИЇВ. 12 жовтня. УНН. "Я хочу донести про необхідність обміняти всіх наших військових, які зараз перебувають у російському полоні. У Маріуполі базувався не тільки “Азов”, але й інші частини. Мені б хотілося, щоб ви згадали команду мого брата – 209 окремий протитанковий дивізіон. Їх було всього 10 з цієї частини в Маріуполі. Мій брат – Короп Юрій Володимирович, командир. З ними немає ніякого зв’язку з квітня місяця", - розпочинає свою розповідь Лілія Короп, сестра військовополоненого, захисника Маріуполя.

Дівчина перелічує журналісту УНН назви та номери бригад, дивізіонів, батальонів - це лунає як молитва: “Військова частина А1499, 209 окремий протитанковий дивізіон, - починає вона з підрозділу, де служить її брат, - 36 бригада морської піхоти в/ч А 2802, медики 555 шпиталю, НГУ в/ч 3057, 12-та бригада оперативного призначення, ТрО Маріуполя…”.

Загалом півтора десятки підрозділів та медичні служби. Наразі, за останньою оприлюдненою інформацією, у полоні перебуває понад дві тисячі захисників Маріуполя. Родичі благають не забувати про героїв і не втрачають надію на їх повернення.

– Як відбувається взаємодія родичів з держорганами щодо обмінів військовополонених?

Я знаю, що Україна робить все можливе для того, щоб провести обмін. росія є державою-терористом і процес обмінів відбувається дуже складно. Але у нас немає жодної інформації про стан брата, не було жодного дзвінка. Ми не отримували листа від нього. Інші сім’ї отримали листи від полонених військовослужбовців, але ми – ні. Розумієте, те, що нам не дають інформацію по обмінах – це зрозуміло, бо то закрита інформація. Але те, що нам би хотілося іншого ставлення – це так. Тому що, є багато гарячих ліній, але вони нічого не дають. Ти звертаєшся, стукаєш у різні двері – вони щоразу заново оформлюють інформацію, або не володіють ніякими даними.

Я розмовляла з правозахисниками, вони говорять, що мало б вже бути єдине вікно, в яке ти здаєш свої дані, як родич, і далі вони розподіляють твою інформацію по різних точках. Тобто, воно так заявлено, але, коли доходить до справи – все інакше. Зараз ми, як родичі, все одно повинні обійти всі інстанції, скрізь здати аналізи, написати заяви, зареєструватися, подати відомості, потім знову подати відомості, тому що вони постійно зникають в різних базах. Була співпраця з поліцією. На момент, коли брат тільки потрапив у полон – був дуже важкий емоційний стан. Моя мама мусила їхати у той відділ, там просто нелюдські умови. Її посадили в якомусь коридорі, біля туалету. Тобто, уявіть: з одного боку, має сидіти жінка, яка не знає про долю свого сина-військового, а з іншого боку сидять ті, кого вони (поліція – ред.) привезли у відділок оформлювати. Після того ми намагалися зателефонувати до слідчого, щоб зрозуміти, на якому етапі перебуває справа – а він, в принципі, навіть не пам’ятає, про що йдеться.

Питання в тому, що ті структури, які були слабкі до повномасштабної війни у нашій країні – вони ж не посилилися після її початку. Стосовно обмінів, я не можу нарікати на державу, тому що я кажу, що розумію, це дуже складний процес і тут не вгадаєш, що буде на користь, а що ні. Але такі дрібні деталі впливають. Особливо, коли ти у важкому емоційному стані, хотілося б більше поваги, розуміння та комунікації. Коли ти не знаєш про долю рідної людини – це травма.

– Чи координувалися ви з іншими родинами захисників України та чи був зв’язок з братом напередодні полону ?

У нас був сам на сам чат з братом. Він зателефонував 23 лютого і сказав повидаляти усі можливі дані про нього, очистити телефони від спільних фото, прибрати інформацію з соцмереж та залишити лише один номер, через який ми спілкувалися.

Вже у квітні, коли він потрапив у полон, були групи родичів у Facebook, Telegram та інших мессенджерах, через які вони шукали своїх зниклих рідних. Є спільноти родичів захисників, які потрапили полон. У нас також є свій невеликий чат родичів, саме 209 протитанкового дивізиону. Для нас складність ще в тому, що вони були відкомандировані, і їх в Маріуполі було лише 10 з цієї частини. Тобто, можливо, на зв’язок виходили з родичами 36-ї бригади через те, що їх там була велика кількість, і з ними був контакт. Але до нас будь-яка інформація надходила вже в останню чергу, коли ми вже видобували це все самостійно. Як нам говорили в частині, наші хлопці підпорядковуються керівництву “Схід”, зараз, якщо нам говорять правду, зв’язку з безпосереднім керівництвом напряму немає. Кажуть, що багато з них в полоні або загинули.

– Щодо родичів побратимів вашого брата. Чи однаково до всіх не надходить інформація, чи комусь вдалося щось отримати?

Переважно всім надійшли у вересні листи, написані червнем. У вересні вони лише дійшли до родичів. Майже всі з нашої десятки отримали ці листи. Від мого брата листа не було.

– Про що йшлося в тих листах? То були саме листи від військових, чи якась офіційна інформація щодо їхнього перебування?

Це були під шаблон написані листи їхньою рукою. Там було коротке звернення до рідних російською мовою – “Я живой. Мы кушаем. Обращайтесь в Министерство обороны Украины, чтобы нас обменяли”. В деяких ще були фрази, типу – “Мам, помнишь, как в детстве мы писали диктант?” – так вони давали зрозуміти, що листи написані під диктовку. Тобто, вони могли зашифрувати якісь кодові слова, але, переважно, це стандартні листи, нічого зайвого, просто нагадування. Коли немає жодного зв’язку (адже за цей період не було жодного телефонного дзвінка чи смс), то такі листи теж хоч щось.

– Тобто, листи надійшли від усіх, крім вашого брата?

Частині родичів надійшли, але багатьом – ні. Думаю, що за ці листи треба було виконувати щось. На жодному відео та фото, яке публікували окупанти про військовополонених – не було мого брата. Ми все моніторили і моніторимо досі. Не було жодної згадки про нього. Скоріш за все, він відмовляється давати свідчення та співпрацювати з окупаційною владою. Можливо, це і впливає на те, що йому не дозволили писати цей лист, або він відмовився, тому що в нього такий характер, що він не підкориться їм навіть у полоні.

– Яким був фізичний стан Юрія перед тим, як він потрапив у полон? Чи було в нього поранення?

Моя мама спілкувалася з дівчиною, яку обміняли  25 вересня. Вона знає брата і розповіла, що була з ним разом у Маріуполі на одній локації. Сказала, що всі з його підрозділу мали ті чи інші поранення, конкретно за брата не сказала. У нього поранення, як такого, не було, але у всіх інших були незначні – в основному, осколкові поранення. Найскладніша історія була в одного з солдатів: у нього була сильно поранена нога. Я цю інформацію отримала ще до їхнього полону. Він у госпіталі лежав і мав серйозні проблеми з ногою.

– Дівчина, про яку ви згадали, була з ними разом у полоні чи лише у Маріуполі?

Ні, жінок у полоні тримають окремо. А в Маріуполі вони перетиналися. Ми шукали різні виходи, щоб отримати інформацію, і вона відгукнулася.

– На ваше припущення, Юрія можуть тримати на території рф чи на тимчасово окупованих територіях?

За непідтвердженою інформацією, він на території рф.

– Він до цього був військовим? Чи пішов воювати після вторгнення?

Він пішов служити строковиком ще у 2013 році. Якщо пам’ятаєте, це був останній шанс служити в армії. Він потрапив на строкову службу ще до Революції Гідності, буквально за місяць. І вже весною 2014 погодився брати участь в АТО, неодноразово проходив, як учасник бойових дій, захищав Україну. Після строкової служби підписав контракт, вивчився у Львівській академії сухопутних військ, і наразі є офіцером, старшим лейтенантом та командиром взводу. У полоні він “святкував” 31-річчя. Моя мама давала інтерв’ю, в якому сказала, що син вперше не привітав її з Днем народження. І нам нещодавно вдалося поспілкуватися з військовополоненим, який повернувся вже з полону. Він перетинався в якийсь момент з моїм братом і сказав: “Я прочитав Ваше інтерв’ю. Хочу Вам сказати, що ми всією камерою святкували Ваш День народження. Не думайте, що син Вас не привітав, він привітав, Ви просто цього не чули. Він пам’ятав про Ваш день”.

– Чи розумів Юрій, що може потрапити у полон? Це був його свідомий крок їхати у Маріуполь? Як так сталося, що він туди потрапив?

Він людина військова, і його куди відправили – туди й поїхав. Він був на тому напрямі ще з Нового року. Розмови про те, що Україна не готувалася до війни – даремні. Він нам говорив, що перебуває на навчаннях у Рівненській області, або постійно вигадував якусь інформацію, щоб ми не хвилювалися. Але новини згущувалися. Всі говорили про те, що буде війна, про те, що на кордоні стоять росіяни. Ми почали питати в нього його конкретне місце перебування, щоб розуміти, де його шукати на випадок, якщо… І тоді, вже в лютому, він скинув нам фотографію на березі моря, і написав, що писати локацію не буде. Написав приблизно: “Я захищаю з боку моря”. Ми подивилися по карті й припустили, що напрямок – Бердянськ або Маріуполь. Як він потім говорив, що 24 лютого він зустрічав не в самому Маріуполі, а по лінії фронту – біля Волновахи. Коли коло звужувалося, то вони відступали у Маріуполь. Це буквально один-два дні.

– Яке останнє повідомлення було від вашого брата до 12 квітня (день, коли потрапив у полон)?

Він набрав 12 квітня о 14:00. Попрощався. Сказав батькам: “Я не знаю, що станеться, але тримайтеся разом та будьте родиною. У вас є Ліля”, – мав на увазі, щоб не розкисали та жили. Потім ще 15 квітня від нього було повідомлення з невідомого номера про те, що “Мама, я живой, я в плену, где-то под Донецком. Сюда не звоните”. Там ще було кодове слово російською мовою.

– Як ви думаєте, чи можливий обмін Юрія, щоб він потрапив у список військових, які підлягають обміну, у найближчий час?

Мені б цього хотілося. Я усвідомлюю, що в першу чергу обмінюватимуть поранених, жінок та цивільних. Він не підлягає першочерговому обміну. Але, розуміючи, яке до них там ставлення, які тортури застосовуються, як їх б’ють та катують – мені б хотілося, щоб він якомога швидше потрапив у цей список та повернувся. Можливо, якщо відбудеться обмін “всіх на всіх”, тоді він буде у цьому списку раніше.

– Як ви справляєтеся зі стресом? Чи вдається відволікатись?

Це страшно. Те, що ми пережили з початку війни – наче ціле життя минуло з цього часу. Тому що, це такий спектр емоцій. Спочатку, розумієте, на момент, коли його взяли у полон – ми навіть ще не знали остаточно про це. У нас було два варіанти: або його вже немає, або він у полоні. І полон нам здавався кращим варіантом. Тобто, він, принаймні, залишився живий, і вийде з цього пекла живим. Зараз, по факту піврічного перебування його в полоні, усвідомлюючи, як росія ставиться до військовополонених, просто страшно думати, що з ним там і як буде далі. Ми плачемо ночами, але намагаємося не впадати у депресію. Тому що складно буде з цього вийти. Коли у мами починається депресивний стан – я її прошу пити більше заспокійливого, бо це все впливає і на мене, і на тата. Я кажу їй, що важливо дочекатися його з полону, і дочекатися саме живими й разом – як він нам і доручив.

Тоді, напередодні полону, з початку квітня він прощався. Маму заспокоював, а мені казав правду. Я не знала, про що з ним говорити. Запитувати – як справи? – Ну… Як можна запитувати про таке в цій ситуації, коли я бачу по телевізору, що там відбувається. Він нічого не міг сказати. Я запитувала базові речі – чи їв, та й таке. Потім почала говорити з ним про майбутнє: про те, що буде після закінчення війни, що ми будемо робити, як будемо жити. Його настрій вже був пригніченим. Він говорив: “Скоріш за все, ми нічого не будемо робити. Звідси не виходять”.

– Якщо спиратися на ваші слова, він був готовий до того, що може не вийти?

– Так. Звичайно, що був готовий. Він бачив, що там відбувається. Він говорив: “Ми тут просто серед трупів. Тут така кількість трупів біля нас. І, переважно, російських”. Казав, що “тут просто місто смерті”. Звичайно, що після того, що він бачив – була готовність до будь-якого сценарію. І зараз моя мама підтримує зв’язок з іншими родичами військових з його частини. Вони нещодавно телефонували та дякували за те, що брат не кинув їхніх дітей, не пожертвував ними. Там діти. Йому 31, а їм, там 20-21 рік. Вони відслужили строкову службу, і буквально підписали контракт перед тим, як поїхати в Маріуполь. І родичі дякували за те, що він не пожертвував ними, що не кинув їх під вогонь. Що, якби, був інший командир – їхня доля склалася інакше. А так вони, принаймні, вийдуть з полону та будуть жити. Також, вже навесні, запитувала – чи є в нього можливість поспати та відновитися. То він постійно говорив, що “можливість така буває, але я, фактично не сплю, бо дуже хвилююсь за своїх хлопців. Я не можу нести відповідальність за те, що тут відбувається, але мені важливо, щоб мої хлопці були цілі”.